Проблеми виконавчого провадження "по-новому" і шляхи їх рішення

5 жовтня цього року набрали чинності Закон України «Про виконавче провадження», який викладено у новій редакції, та Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Основна мета цих законів – запровадження в Україні інституту приватних виконавців, які будуть здійснювати примусове виконання судових рішень. У зв’язку із цим, а також з метою подальшого вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (далі – рішень), змінено деякі елементи виконавчого провадження. На мою думку, головні зміни у виконавчому провадженні виражаються в наступному:


  1. Примусове виконання рішень покладається на державних і приватних виконавців.
  2. Запроваджено Єдиний реєстр боржників.
  3. За прийняття виконавчого документа до примусового виконання стягувач зобов’язаний заплатити авансовий внесок.
  4. При відкритті виконавчого провадження строк для самостійного (добровільного) виконання рішення боржнику не надається.
  5. Виконавець при відкритті виконавчого провадження зобов’язаний одразу накласти арешт на майно (кошти) боржника.
  6. Після відкриття виконавчого провадження виконавець зобов’язує боржника подати декларацію про доходи та майно.
  7. Визначення вартості майна боржника має здійснюватися за взаємною згодою стягувача та боржника, якщо такої згоди не досягнуто – для оцінки майна залучається суб’єкт оціночної діяльності - суб’єкт господарювання.
  8.  Реалізація майна боржника здійснюється на електронних торгах.
  9. Змінено строки вчинення вагомих виконавчих дій.
  10.  Із Закону «Про виконавче провадження» виключено положення щодо контролю за законністю виконавчого провадження з боку керівних органів ДВС.
  11.  Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», на відміну від нині діючого Закону України «Про державну виконавчу службу», не містить цілий ряд норм, якими визначається структура органів державної виконавчої служби (далі – ДВС), компетенція органів ДВС з організації її діяльності, вимоги до керівників структурних органів ДВС, а порядок призначення на посаду та звільнення з посади працівників органів ДВС  фактично звужено до примітивної відсилки на Закон України «Про державну службу».


Звичайно, що позитивні зміни до процедури виконавчого провадження мають лише сприяти підвищенню рівня ефективності виконання рішень в державі. За такий позитив будемо щиро дякувати авторам цих законів. Однак, поки вказані закони ще не набрали чинності, я пропоную зупинитись не на аналізі їх позитиву (на це ще буде час), а навпаки, на проблемних питаннях, які, на превеликий жаль, існують у «новій» процедурі виконавчого провадження та які можуть призвести до істотних порушень прав та інтересів стягувачів, а також приватних виконавців, або невиправдано ускладнити процес виконання рішень. Своєчасне виявлення недоліків виконавчого провадження надасть можливість оперативного реагування на них та, маю надію, їх швидкого усунення на законодавчому рівні.

Порушення прав та інтересів стягувачів при поверненні авансових коштів.

На даний час, згідно діючого Закону «Про виконавче провадження», усі витрати виконавчого провадження фактично фінансуються виключно з Державного бюджету. Якщо державний виконавець виконав рішення повністю або частково, він має можливість стягнути з боржника і витрати на проведення виконавчих дій, якщо ж рішення не виконано, витрати на виконавчі дії вже ніхто і не поверне. Враховуючи існуючий мінімальний процент реально виконаних рішень, цілком зрозумілим є той факт, що переважно більша частина бюджетних коштів, за рахунок яких через органи ДВС здійснюються фінансування витрат виконавчого провадження, є безповоротно втраченою.

З метою мінімізації бюджетних витрат на проведення виконавчих дій та забезпечення фінансування цих витрат в діяльності приватного виконавця законодавцем передбачено обов’язкове авансування стягувачем витрат на вчинення виконавчих дій. Так, ч. 2 ст. 26 Закону «Про виконавче провадження» у новій редакції (далі – Закон) встановлено, що до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру – у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника – юридичної особи. Вказана стаття додатково визначає категорію рішень за якими стягувачі звільняються від сплати авансового внеску та коло осіб – стягувачів, які також звільнені від сплати авансового внеску.

Ст. 43 Закону передбачає й додаткове авансування витрат виконавчого провадження. Так, у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб’єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов’язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов’язаний додатково здійснити авансування таких витрат. У разі перебування виконавчого провадження на виконанні у приватного виконавця авансування стягувачем зазначених витрат виконавчого провадження є обов’язковим лише на вимогу приватного виконавця. При цьому, якщо згідно Закону від сплати авансового внеску певну категорію стягувачів звільнено, то звільнення від сплати коштів на додаткове авансування витрат виконавчого провадження Законом не передбачено.   

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що кожен стягувач зобов’язаний здійснювати авансування витрат на проведення виконавчих дій саме по виконанню рішення, винесеного на його користь, окрім випадків коли згідно закону він звільнений від сплати авансового внеску. Авансування цих витрат є обов’язковим і здійснюється у два етапи: перший – шляхом сплати авансового внеску при поданні заяви про примусове виконання рішення; другий – шляхом додаткового авансування витрат виконавчого провадження у разі недостатності коштів авансового внеску для вчинення подальших виконавчих дій.

У разі порушення стягувачем вказаного обов’язку для нього наступають негативні наслідки:

- якщо стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску при поданні виконавцеві виконавчого документа, то такий виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання згідно п. 8 ч. 4 ст. 4 Закону;

- якщо стягувач не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачених ст. 43 цього Закону, виконавчий документ також повертається стягувачу без подальшого виконання згідно п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону.


Згідно ч. 3 ст. 43 Закону після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу авансовий внесокповертається стягувачу, якщо інше не передбачено цим Законом.

На мій погляд, недоліком даної норми є те, що законодавець передбачив можливість повернення стягувачу лише авансового внеску, а повернення додаткового авансування, яке стягувач зобов’язаний здійснити згідно ч. 1 ст. 43 Закону, не передбачив. Слід наголосити на тому, що згідно Закону авансовий внесок і додаткове авансування витрат виконавчого провадження за своїм призначенням є абсолютно різними коштами, які підлягають обов’язковій сплаті стягувачем на зовсім різних стадіях виконавчого провадження, а тому ці поняття не є тотожними. Якщо Закон передбачає повернення стягувачу авансового внеску, то цілком логічно, що він має передбачати і повернення стягувачу коштів сплачених ним на додаткове авансування. Відсутність в Законі норми щодо повернення стягувачу сплачених ним коштів на додаткове авансування істотно порушує природні права та інтереси стягувача. При цьому слід зазначити, що нерідко суми додаткового авансування можуть значно перевищувати розмір авансового внеску.

Детальніше розглянемо норми Закону, якими передбачено повернення авансового внеску стягувачу.

Відповідно до редакції ч. 3 ст. 43 Закону передбачено можливість повернення авансового внеску лише при здійсненні двох виконавчих дій: після закінчення виконавчого провадження або при поверненні виконавчого документа стягувачу. З незрозумілих причин законодавець упустив ще одну дію, при якій, за логікою Закону, має бути передбачено повернення стягувачу авансового внеску, а саме при поверненні виконавчого документу до суду, який його видав (ст. 38 Закону). Так, ст. 38 Закону встановлює, що виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню). За цих обставин законодавець зовсім несправедливо поступив із стягувачем, який втратив не лише можливість виконати рішення, яке було винесено на його користь, а ще й втратив кошти внесені ним на сплату авансового внеску, які йому, згідно даної редакції Закону, повернуті вже не будуть. Вважаю, що необхідно відновити справедливість і доповнити ч. 3 ст. 43 Закону нормою, якою передбачити повернення авансового внеску та коштів додаткового авансування витрат виконавчого провадження стягувачу й у разі повернення виконавчого документа до суду, який його видав.

Ст. 45 Закону визначає, що при розподілі стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій. Знову таки норма Закону передбачає повернення стягувачу лише авансового внеску, а повернення коштів внесених стягувачем на додаткове авансування витрат виконавчого провадження законодавець помилково не передбачив. Слід зазначити, що фактично це є єдиний випадок, коли реально можливо компенсувати витрати виконавчого провадження за рахунок стягнутих з боржника коштів, а саме при їх розподілі. Не встановлення Законом при розподілі стягнутих з боржника грошових сум обов’язку щодо повернення стягувачу внесених ним коштів на додаткове авансування також істотно порушує права та інтереси стягувача і залишає його без можливості їх подальшої компенсації за рахунок боржника. Тому доцільно внести зміни до п. 1 ч. 1 ст. 45 Закону, якими передбачити, що при розподілі стягнутих з боржника грошових сум у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача та кошти, внесені стягувачем на додаткове авансування витрат виконавчого провадження.


Також необхідно звернути особливу увагу ще на одне істотне порушення Законом природніх прав стягувача. Так, ч. 4 ст. 4 Закону визначаються обставини, за яких виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання. Поклавши на стягувача обов’язок по сплаті авансового внеску, законодавець не передбачив повернення стягувачу цього авансового внеску у разі повернення йому виконавчого документа без прийняття до виконання. В Законі взагалі відсутня норма, яка б регулювала дане питання. У зв’язку із цим, необхідно ч. 4 ст. 4 Закону доповнити новим абзацом третім у такій редакції:

«При поверненні стягувачу виконавчого документа без прийняття до виконання стягувачу одночасно повертається сплачений ним авансовий внесок».

Зважаючи на викладене, з метою усунення порушення прав стягувачів, які допущені у виконавчому провадженні щодо не повернення  стягувачу  авансових коштів, внесених ним на проведення виконавчих дій, необхідно внести відповідні зміни до вище вказаних статей Закону України «Про виконавче провадження» від  02.06.2016 № 1404-VIII.


Непрогнозований удар по бюджету приватного виконавця або чому приватний виконавець змушений платити за проведення виконавчих дій з власної кишені…

Основна мета законів "Про виконавче провадження" та "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" – запровадження в Україні інституту приватних виконавців, які будуть здійснювати примусове виконання судових рішень. У зв"язку із прийняттям вказаних законів в ЗМІ неодноразово озвучувалась думка, що конкуренція між державними та приватними виконавцями має значно підвищити в державі рівень виконання судових рішень. Очевидцями наслідків такої конкуренції незабаром станемо всі ми. Звичайно, що хочеться очікувати виключно позитивних наслідків від діяльності приватних виконавців, стимулом для роботи яких є абсолютно нормальне бажання заробити побільше грошей шляхом належного виконання як можливо більшої кількості виконавчих проваджень. Фактично інтерес приватного виконавця при виконанні рішень побудований в першу чергу на отриманні фінансового доходу, який обчислюється у розмірах основної винагороди, що стягується з боржника за умови повного або часткового виконання рішення. Згідно Закону України "Про виконавче провадження" фінансування витрат на проведення виконавчих дій здійснюється за рахунок коштів виконавчого провадження, а також за рахунок власних коштів приватного виконавця. Беззаперечно, що рівень доходу приватного виконавця на пряму буде залежати від мінімізації власних витрат на вчинення виконавчих дій.

Для того щоб виконати рішення необхідні фінансові витрати: починаючи з паперу, конвертів з марками, витрат на поштову доставку документів виконавчого провадження сторонам та іншим учасникам провадження, а також запитів щодо виявлення майна та коштів боржника, витрати на виїзд на місце виконання, оплата роботи вантажників, які будуть виносити арештоване майно боржника, перевезення такого майна в місце зберігання, оплата за проведення оцінки арештованого майна тощо. Іноді витрати на проведення виконавчих дій становлять доволі значні суми.

Щоб зменшити фінансове навантаження на Держбюджет та кишеню приватного виконавця в частині оплати витрат на проведення виконавчих дій Законом "Про виконавче провадження" у новій редакції (далі – Закон) на стягувача покладено обов"язок сплатити авансовий внесок при поданні виконавчого документа на виконання  (окрім категорії стягувачів звільненої по Закону від такої сплати) та сплатити кошти на додаткове авансування витрат виконавчого провадження. Більш детально питання авансування у виконавчому провадженні було розглянуто в частині першій цієї статті.

Частина третя ст. 42 Закону визначає, що витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, авансового внеску стягувача та стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження, а витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача та стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів. Слід зазначити, що стягнуті з боржника кошти на витрати виконавчого провадження є лише компенсацією вже витрачених коштів на вчинення виконавчих дій.

Згідно ч. 3 ст. 43 Закону після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу авансовий внесок повертається стягувачу, якщо інше не передбачено цим Законом.

Робимо правовий аналіз даної норми. Фактично ч. 3 ст. 43 Закону:

1)    покладає обов"язок як на державного виконавця, так і на приватного, повернути стягувачу авансовий внесок, при цьому закон визначає повернення авансового внеску у повній сумі;

2)    авансовий внесок повертається стягувачу, у разі:

- закінчення виконавчого провадження;

- повернення виконавчого документа стягувачу;

3)    у вказаних випадках авансовий внесок повертається стягувачу, якщо інше не передбачено цим Законом, тобто якщо Законом не встановлені виключення щодо обов"язку повернення авансового внеску.

Розглянемо які ж норми Закону передбачають повернення стягувачу авансового внеску.

В Законі ст. 37 "Повернення виконавчого документа стягувачу"  передбачає один випадок, коли стягувачу повертається авансовий внесок. Так, ч. 3 ст. 37 Закону визначено, що у разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті (якщо стягувач подав заяву про повернення виконавчого документа), стягувачу повертаються НЕВИКОРИСТАНІ суми внесеного ним авансового внеску. На письмову вимогу стягувача виконавцем надається звіт про використання авансового внеску. Інших положень щодо повернення стягувачу авансового внеску ст. 37 Закону не містить.


Зазначу, що ст. 37 Закону в частині першій містить 11 пунктів – підстав для повернення виконавчого документа стягувачу і нагадую, що лише при поверненні виконавчого документа з однієї підстави (п.1 ч.1 ст. 37) передбачено повернення стягувачу невикористаної суми авансового внеску.

Редакції ст. 39 "Закінчення виконавчого провадження" та ст. 40 "Наслідки закінчення виконавчого провадження" взагалі не містять положень щодо повернення стягувачу авансового внеску.

Ч. 2 ст. 60 Закону встановлює, що у разі письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про їх передачу стягувачу, виконавець повертає зазначені предмети боржникові, про що складає акт, і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При цьому внесений стягувачем авансовий внесок поверненню не підлягає.

Інших норм щодо повернення стягувачу авансового внеску Закон не містить.

Таким чином, окрім випадків передбачених п.1 ч.1 ст. 37, п. 1 ч. 1 ст. 45, ч. 2 ст. 60,  Закон не містить інших положень щодо повернення авансового внеску стягувачу, тобто Законом не встановлені виключення чи обмеження щодо обов"язку повернення авансового внеску стягувачу. Виходячи з викладеного, згідно Закону виконавець зобов"язаний повернути авансовий внесок стягувачу фактично у всіх випадках повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження.

На мою думку, абсолютно беззаперечним є повернення авансового внеску стягувачу при розподілі стягнутих з боржника грошових сум. Також вважаю, що правильним буде внесення змін до Закону, якими передбачити повернення авансового внеску при поверненні виконавчого документа до суду, який його видав, про що я зазначав в частині першій цієї статті.

Положення Закону щодо повернення авансового внеску у всіх інших випадках, передбачених при поверненні виконавчого документа стягувачу чи закінченні виконавчого провадження, вважаю непродуманими і такими, що лише будуть наносити шкоду діяльності як органів ДВС так і приватного виконавця. Завдяки такому положенню всі витрати на проведення виконавчих дій знову покладаються на Державний бюджет, а також повністю лягають на "плечі" приватних виконавців, які змушені в повному обсязі оплачувати їх з власної кишені незважаючи на наслідки виконання, що значно буде зменшувати їх дохідну частину, а відповідно і бажання займатися практикою приватного виконання. На помилюся, якщо скажу, що покладення Законом на приватних виконавців обов"язку повертати стягувачам авансовий внесок у повному обсязі є фактично закладеною у виконавчому провадженні "міною", наявність якої може значно "затормозити" процес впровадження інституту приватних виконавців. Адже який сенс розпочинати бізнес приватного виконавця, коли чудово розумієш, що однозначно не буде 100% виконання рішень, виконавець ще не знає яку винагороду-дохід отримає, але знає, що в будь-якому випадку він зобов"язаний по кожному виконавчому провадженні незалежно від наслідків виконання викласти з власного бюджету і повернути стягувачу 100% авансового внеску. А якщо ще зважити, що на виконання обов"язково надійдуть виконавчі документи за якими стягувач звільнений від сплати авансового внеску і по цих провадженнях також необхідно витрачати власні кошти на проведення виконавчих дій, то взагалі варто замислитися, чи фінансово доцільно займатися приватним виконанням.


Очевидно, що законодавець не передбачив негативні наслідки запровадження обов"язку на повернення авансового внеску, чим знівелював позитивний ефект від введення у виконавчому провадженні сплати авансового внеску при поданні виконавчого документа. До речі, у нині діючому Законі "Про виконавче провадження" передбачено окремі елементи авансування витрат на проведення виконавчих дій, однак таке авансування відбувається за потреби вже на стадії вчинення виконавчих дій, і діючим Законом передбачено повернення авансового внеску стягувачу лише в одному випадку – при розподілі стягнутих з боржника коштів.

Цілком зрозуміло, що підняту проблему необхідно усувати, і при цьому дуже оперативно, шляхом внесення відповідних змін до Закону і бажано до призначення "першої хвилі" приватних виконавців. Якщо Держбюджет без проблем витримає повернення авансового внеску стягувачам, то приватним виконавцям з цим буде набагато складніше і у фінансовому плані, і морально...

При внесенні змін до Закону щодо повернення авансового внеску слід диференційовано підійти до кожного випадку такого повернення, що буде виходити з підстав повернення виконавчого документа стягувачу, закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документу до суду, що його видав.

На мою думку Законом слід встановити, по-перше, що повертається не лише авансовий внесок, а й кошти на сплату додаткового авансування на проведення виконавчих дій (далі – авансові кошти).

По-друге: визначити, що авансові кошти можуть бути повернуті повністю, частково (невикористані авансові кошти), або взагалі не повернуті.

По-третє: встановити в яких конкретно випадках відбувається повне повернення авансових коштів, в яких випадках відбувається повернення лише невикористаних авансових коштів, а в яких повернення взагалі не буде.


Наприклад: п.1 ч.1 ст. 37 Закону передбачено повернення стягувачу невикористаної суми авансового внеску у разі, якщо стягувач подав заяву про повернення виконавчого документа. Згідно Закону повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою не позбавляє його права повторно пред"явити виконавчий документ до виконання. Тобто стягувач спочатку подав виконавчий документ на виконання, а потім фактично відмовився від виконання. Крім того, стягувач може "гратися" з боржником: подав виконавчий документ до виконання, потім його відкликав, потім знов подав, відкликав і так безліч разів. Однак, при кожному такому поданні виконавчого документа виконавець на його виконання витрачає як мінімум час і кошти. Виникає питання, чи доцільно у випадку фактичної відмови стягувача від виконання шляхом повернення йому виконавчого документа повертати стягувачу й авансові кошти. На мою думку – НІ! Стягувач має беззаперечне право як пред"явити виконавчий документ до виконання, так і відкликати його з виконання. У тому разі, коли виконавець вчиняє виконавчі дії, а стягувач відмовляється від виконання, витрати виконавчого провадження мають покладатися на стягувача. Тому в цьому випадку доцільно встановити, що авансові кошти стягувачу не повертаються. До речі, попередні редакції Закону "Про виконавче провадження" містили положення згідно яких у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою стягувач позбавлявся права на повторне пред"явлення до виконання цього виконавчого документу.

Аналогічне стосується п. 1 ч. 1 ст. 39 Закону – закінчення виконавчого провадження у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення. У цьому випадку взагалі не зрозуміла логіка законодавця, коли він встановлював обов"язок повернути авансовий внесок за цієї обставини. До речі, п. 1 ч. 1 ст. 39 Закону є "мертвою" нормою, яка на практиці взагалі не застосовується. За період моєї більш як 20-ти річної юридичної практики пов"язаної з виконавчим провадженням, я ні разу не зустрічав і навіть не чув, про реальний факт визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення. Навіщо ця норма взагалі, коли стягувачу набагато простіше відмовитися від виконання шляхом подання звичайної заяви про повернення виконавчого документа. Я б пропонував повністю виключити дану норму із Закону, як абсолютно не дієву.

Взагалі є абсурдним повернення стягувачу авансового внеску, наприклад: у разі повернення виконавчого документа стягувачу, якщо стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив додаткове авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статте 43 цього Закону (п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону) або у разі смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача (ч. 3 п. 1 ст. 39 Закону).

На мій погляд доцільно встановити повне повернення авансових коштів лише у наступних випадках:

- при поверненні виконавчого документа до суду, який його видав (ст. 38 Закону);

- скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону);

- фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом (п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону);

- повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ.

Повернення невикористаних авансових коштів здійснювати при:

1) поверненні виконавчого документа стягувачу, якщо:

- у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені протягом року виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними (п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону);

- стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення (п. 3 ч. 1 ст. 37 Закону);

- у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з"ясувати місцезнаходження боржника – юридичної особи, місце проживання, перебування боржника – фізичної особи (п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону);

- у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі (п. 6 ч. 1 ст. 37);

- боржник – фізична особа чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку (п. 7 ч. 1 ст. 37 Закону);

- відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася (п. 8 ч. 1 ст. 37 Закону). Окремо слід зазначити, що дана норма виписана дещо не коректно. Суд дійсно на стадії виконання може надати відстрочку виконання рішення. У цьому випадку підставою для повернення виконавчого документа буде не "не закінчення" відстрочки, а сам факт надання такої відстрочки. Доцільно також зважити і на термін відстрочки, адже якщо відстрочка надана на термін, наприклад, не більше одного місяця, то немає сенсу у поверненні такого виконавчого документа стягувачу. Тому є пропозиція  п. 8 ч. 1 ст. 37 Закону викласти в редакції: "8) надана відстрочка виконання рішення, судом, яким постановлено рішення, за умови, що термін дії відстрочки становить більше ніж 30 календарних днів";

- законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення (п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону);

- відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України  "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (п. 10 ч. 1 ст. 37 Закону);

- запроваджено тимчасову адміністрацію банку – боржника, крім рішень немайнового характеру (п. 11 ч. 1 ст. 37 Закону).

1)  закінчені виконавчого провадження у разі:

- затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення (п. 2 ч. 1 ст. 39 Закону);

- припинення юридичної особи – сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов"язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім боржника (ч. 3 п. 1 ст. 39 Закону);


- прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника (ч. 4 п. 1 ст. 39 Закону);

- знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена (п. 6 ч. 1 ст. 39 Закону);    

- закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів (п. 7 ч. 1 ст. 39 Закону);  

- визнання боржника банкрутом (п. 8 ч. 1 ст. 39 Закону);

- надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону (п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону);

- якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини (п. 12 ч. 1 ст. 39 Закону);

- якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна недостатньо для задоволення вимог стягувача – заставодержателя … (п. 15 ч. 1 ст. 39 Закону).

Взагалі не здійснювати повернення стягувачу авансових коштів у випадках:

- повернення виконавчого документа стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа (п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону);

- повернення виконавчого документа стягувачу, якщо стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статте 43 цього Закону (п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону);

- закінчення виконавчого провадження у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 39 Закону) – якщо дана норма не буде виключена із Закону;

- смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача (ч. 3 п. 1 ст. 39 Закону).

Також необхідно передбачити Законом обов"язок виконавця надавати стягувачу звіт про використання авансового внеску та додаткового авансування. В Законі надання такого звіту передбачено лише в одному випадку: ч. 3 ст. 37 встановлює, що, у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі його заяви, на письмову вимогу стягувача  виконавцем надається звіт про використання авансового внеску.

Забезпечення дії норм Закону щодо повернення стягувачу сплачених ним авансових коштів потребує від виконавця детального обліку та контролю усіх витрат на проведення виконавчих дій по кожному виконавчому провадженні, які здійснюються за рахунок коштів авансового внеску або додаткового авансування. Цілком логічно, що за цих умов в Законі має міститися норма, яка покладає на виконавця обов"язок здійснювати облік та контроль за використанням сплачених стягувачем коштів авансового внеску та додаткового авансування. Однак, в Законі така норма відсутня. Тому пропонується доповнити ч. 2 ст. 18 Закону пунктом 6 у такій редакції:

"6) здійснювати облік та контроль за використанням сплачених стягувачем коштів авансового внеску та додаткового авансування".

Слід також звернути увагу на наступне. Пунктом 8 ч. 4 ст. 4 Закону встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання якщо стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов"язковим. Однак, законодавцем не передбачені дії виконавця у разі, якщо стягувач сплатив авансовий внесок у сумі меншій, ніж визначено ч. 2 ст. 26 цього Закону. Абсолютно точно можливо спрогнозувати, що такі випадки будуть виникати на практиці, а тому це питання також необхідно вирішити шляхом внесення відповідних змін до Закону. По аналогії суди у разі неповної сплати судового збору залишають подані заяви без руху та надають позивачам строк на усунення недоліків – повної оплати судового збору. Щоб не обтяжувати Закон новими діями виконавця щодо залишення заяви про примусове виконання без руху, пропоную п. 8 ч. 4 ст. 4 Закону викласти в редакції:

 "8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов"язковим, або сума сплаченого стягувачем авансового внеску менша ніж сума визначена ч. 2 ст. 26 цього Закону".

Ч. 5 ст. 5 Закону встановлено, що за заявою стягувача виконавчий документ може бути передано від одного приватного виконавця іншому або відповідному органу державної виконавчої служби, або від органу державної виконавчої служби – приватному виконавцю. Про передачу (прийняття до виконання) виконавчого документа виконавець виносить постанову. Передача виконавчих документів здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Дана норма містить ряд суттєвих недоліків. По перше: "забули" в цьому випадку перерахувати новому виконавцю невикористані суми авансових коштів. По друге: "забули" про те, що виконавче провадження може бути відкрито виключно за місцем виконання, визначеним ст. 24 Закону, а тому така передача має відбуватися без порушення територіальної підвідомчості, адже саме ця норма надає можливість зловживання у виконавчому провадженні та протизаконної зміни визначеного Законом місяця виконання. По третє: передбачено передачу лише виконавчого документа. А що робити з вже напрацьованими матеріалами виконавчого провадження? Новому виконавцю розпочинати виконавче провадження з нуля? Що робити з накладеним арештом? Цілком очевидно, що в даному випадку мова має йти не про передачу виконавчого документа, а про передачу всього виконавчого провадження з усіма наявними в ньому документами. В четверте: думаю, що не викличе заперечень моя позиція, що підставою для такої передачі має бути не просто заява стягувача, а заява стягувача викладена письмово.


Продовження статті доступне за посиланням legal.co.ua/news

Автор статті: адвокат Олександр Кузь

Джерело: ЮрЛіга


Інформація від нашого сайту legal.co.ua
Наша компанія здійснює представництво на етапі виконавчого провадження. Ми допоможемо виконати рішення суду. 
Вам необхідна наша допомога?
1. Зателефонуйте нам:
+ 38 (099) 9817805
+ 38 (063) 6736351
2. Напишіть нам:
shashlykov@legal.co.ua
globus.nikopol@gmail.com
3. Приходьте до нас:
м. Нікополь, вул.Патріотів України, 163
м. Нікополь, вул. Електрометалургів, 5

Та пам'ятайте, ми готові вирішити Вашу проблему!

Нет комментариев
Добавить комментарий