ВСУ: НЕ успадковується підтверджене актом на право постійного користування право на з/д для створення селянського фермерського господарства, таке право припиняється (ВСУ від 23 листопада 2016р. у справі №6-3113цс15)

Фабула судового акту: Як не прикро, але ВСУ продовжує своїми постановами підтверджувати припинення права користування земельною ділянкою, яке підтверджене актом на право постійного користування, із смертю особи, ім’я якої зазначене в такому акті.  Іноді це істотні активи і спадкоємці намагаються знайти спосіб їх успадкувати. Проте не вдається, оскільки ВСУ непохитний: право постійного користування діючим законодавством не передбачено. І якщо не відбулось переоформлення права згідно діючого ЗК України при житті користувача, таке право припиняється. Для сільської місцевості та для фермерських господарств такі рішення надзвичайно актуальні та можуть підштовхнути користувачів до дій. Отже, оформлюємо права на землю, як передбачено законом, панове!   

Аналізуйте судовий акт: До складу спадщини НЕ входить право користування земельною ділянкою, яке підтверджується актом на право користування померлої особи ( ВСУ від 5 жовтня 2016 р. у справі № 6-2329цс16)

ПАЙ дозволено обмінювати тільки на ПАЙ (товарна сільськогосподарська земельна ділянка) і тільки із дотриманням ст. 14 ЗК України (ВСУ у справі № 6-464цс16 від 12 жовтня 2016р.)

Незважаючи на опір орендодавця договір оренди землі визнається поновленим, якщо орендар доведе у суді свій намір скористатись переважним правом, передбаченим ст. 33 ЗУ «Про оренду землі» (ВСУ від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-2540цс16)

Заповіт визнається недійсним тільки у випадку, коли заповідач при складанні заповіту абсолютно неспроможний усвідомлювати значення своїх дій та не може керувати ними (Постанова ВСУ від 29 лютого 2012р.)

Правова позиція ВСУ: у справі №6-3113цс15: За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону.

До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»).

Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

За змістом положень статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого  майна.

Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Суддя Верховного Суду України                                                        В.М. Сімоненко

 

    

П ОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

23 листопада 2016 року                                                                                                                                                                                м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Сімоненко В.М.

суддів:

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

 

Романюка Я.М.,

Охрімчук Л.І.,

 

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Каланчацька районна державна адміністрація Херсонської області, про визнання права на спадщину, за заявою ОСОБА_1  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015  року,

в с т а н о в и л а :

У  травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на неможливість оформити спадщину після смерті чоловіка через відсутність правовстановлюючих документів на майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу.

Рішенням Каланчацького районного суду Херсонської області від 4 липня 2014 року позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право на спадщину на Фермерське господарство «Гіацинт» (далі - ФГ «Гіацинт») з усіма правами та обов’язками засновника цього господарства, що належали спадкодавцю та визначених статутом цього господарства; визнано за ОСОБА_1 право спадщини на право постійного користування земельною ділянкою площею S_1, наданої спадкодавцю для ведення фермерського господарства відповідно до державного акта від 12 травня 1997 року.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня 2015 року  зазначене рішення районного суду скасовано й в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Херсонської області від 22 квітня       2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить ухвалу суду касаційної інстанції, рішення суду апеляційної інстанції  скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 14, частини першої статті 23 Закону України «Про фермерське господарство», частини другої статті 191, частини другої статті 407, статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від     5 грудня 2012 року, 10 липня 2013 року, 28 травня 2014 року, 8 липня і             14 вересня 2015 року, в яких на її думку зазначені норми права застосовані по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 січня 1997 року відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію було зареєстровано              ФГ «Гіацинт», розташоване у АДРЕСА_1, голова господарства – ОСОБА_4.

Для ведення селянського (фермерського) господарства останньому на праві постійного користування  було виділено земельну ділянку площею S_2, що підтверджується державним актом НОМЕР_1 від 12 травня 1997 року.

Рішенням Каланчацької районної ради Херсонської області від 27 жовтня 2000 року ФГ «Гіацинт» було надано у користування ще S_3 землі.

21 серпня 2012 року ОСОБА_4 помер, спадщину після його смерті прийняла дружина – ОСОБА_1 і отримала свідоцтво про право на спадщину за законом  від 5 березня 2013 року, проте постановою державного нотаріуса від 23 квітня 2014 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на ФГ «Гіацинт», створене на земельній ділянці площею S_4, через відсутність правовстановлюючих документів на майно господарства як цілісного комплексу.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що фермерське господарство є цілісним майновим комплексом відповідно до вимог статті 22 Закону України «Про фермерське господарство», а тому підлягає спадкуванню разом із земельною ділянкою, на якій воно створено, яка також входить до складу спадкових прав.

Скасовуючи рішення суду та відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що законом передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису, проте такого договору між міською радою та головою ФГ «Гіацинт» не існувало, останній за життя не переоформив у встановленому законом порядку надане йому право постійного користування земельною ділянкою або право оренди, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права спадщини на право постійного користування земельною ділянкою за позивачем. Крім того, суд зазначив, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою надає особі лише право користування земельною ділянкою та роз’яснив позивачці, що вона не позбавлена можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування вказаною земельною ділянкою в порядку, передбаченому статтею 407 ЦК України.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  5 грудня 2012 року та від 10 липня 2013 року, на які посилається позивачка в обґрунтування своєї заяви, не є прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки  суд касаційної інстанції, направив справи на новий розгляд, так як суди попередніх інстанцій не встановили та не з’ясували усіх фактичних обставин справи, зокрема які права і обов’язки на час відкриття спадщини мав спадкодавець, й відповідно які права підлягають успадкуванню спадкодавцями та підстави відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  28 травня 2014 року,    8 липня і 14 вересня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що смерть особи-користувача земельної ділянки не є підставою для припинення права користування вказаною земельною ділянкою, а тому таке право користування входить до складу спадщини.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах статей 14, 23 Закону України «Про фермерське господарство» та статей 191, 182, 407, 1218 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право, зокрема продавати або іншим способом відчужувати  земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Статтею 23 цього Закону передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється  відповідно до закону.

До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону України «Про фермерське господарство»).

Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності.                       Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Відповідно до статті 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об'єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

За положеннями статті 182 ЦК України до складу спадщини входить лише те нерухоме майно, право на яке зареєстровано в органах, що  здійснюють державну реєстрацію нерухомого  майна.

Таким чином, видача свідоцтва про право на спадщину  на майно, яке підлягає державній реєстрації, провадиться після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі №6-2329цс16.

Оскільки суди встановили, що між власником спірних земельних ділянок (орган місцевого самоврядування) та головою ФГ «Гіацинт» не укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужими земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), та роз’яснили позивачці її права щодо оформлення нею права користування земельною ділянкою, судові рішення ухвалені як судом апеляційної так касаційної інстанцій, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Разом з тим, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень не зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо вирішення судом позовних вимог про визнання за нею в порядку спадкування за законом права власності на цілісний майновий комплекс ФГ «Гіацинт», а тому в цій частині підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень, передбачені статтею 355 ЦПК України, також відсутні.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 вересня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                                                            В.М. Сімоненко

Судді :                                                                                                                        В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк


Джерело: protokol.com.ua

Нет комментариев
Добавить комментарий