ВСУ: Визначальною обставиною при припиненні права власності співвласника на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника є відсутність істотної шкоди для нього та членів його сім'’ї (ВСУ від 23 листопада 2016р. у справі № 6-1943цс16)

Фабула судового акту: За нашим переконанням спільна часткова власність не кажучи вже про спільну сумісну - це завжди погано. Особливо, коли у спільній власності знаходиться нерухомість. Як правило серед співвласників є «ущербний кадр», який заважає іншим використовувати свою власність якнайкраще. В житті розповсюджені випадки, коли такий співвласник не працює та не збирається працювати, має борги, не сплачує комунальні послуги і умисно своїми діями шкодить будь-яким діям іншого співвласника.  Причому частка такого шкідника у спільній власності може бути не 50%, а наприклад  5%, проте при арешті та стягненні третьою особою ця частка паралізує розпорядження добросовісному співвласнику своєю часткою. Домовитись про добровільний викуп одним співвласником частки іншого у такій ситуації надзвичайно тяжко, бо у потенційного «продавця» завжди непомірні апетити, а після начебто домовленості він у будь-який момент може передумати.

За таких обставин у ЦК України встановлений спосіб припинення спільної часткової власності через суд на підставі ст. 365 ЦК України – «припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників». Ця стаття має декілька варіантів застосування, які треба доводи у суді. ВСУ розглянувши цю справу встановив наступне: ст. 365 ЦК України передбачає, що для припинення права особи у спільному майні є три самостійні умови: «частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим». Разом з цим при окремому виконанні кожної з цих умов повинно дотримуватись правило, що «таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та члена його сім’ї». ВСУ підкреслив, що ця обставина є визначальною для суду при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

А тепер уявимо, як складно це довести у суді, і наскільки кожна ситуація буде індивідуальною.  

У справі, яку ми розглядали суди не були одностайні. Суд першої інстанції задовільнив позов про припинення права на частку у спільному майні, проте суд апеляційної інстанції скасував це рішення і відмовив у задоволенні позову. Суд касаційної інстанції в свою чергу скасував рішення суду апеляційної інстанції, а ВСУ відмовив у перегляді.  

Спільне приміщення було придбане у шлюбі і після розлучення поділене між колишнім подружжям. Пізніше однин з подружжя подарував свою частку матері (без згоди іншого члена подружжя), яка і була відповідачем у справі.  Доводами для суду стали: використання позивачем приміщення для підприємницької діяльності, тобто відсутність фактичного користування/проживання відповідача у приміщенні, висновок судової експертизи про вартість частки, внесення позивачем суми відповідно до цього висновку на депозит суду, відсутність правових підстав для поділу приміщення у натурі та відсутність шкоди для відповідача у зв’язку з припинення його права власності у спільному майні.      

Слід також додати, що суд апеляційної інстанції своїм рішенням за зустрічним позовом виділив відповідачу частину спірного приміщення «в одиницю» та визнав за ним окреме право власності, проте це рішення було скасоване.

Отже, позбавляємось спільної власності – від неї лише одні негаразди.    

Аналізуйте судовий акт: Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у спільному майні можливо за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ВСУ у справі № 6-2811цс15 від 30 березня 2016р.)

Поділ судом об’єкту незавершеного будівництва між членами подружжя можливий, якщо технічно можна виділити окремі частини та довести будівництво до кінця (ВСУ від 7 вересня 2016р. у справі № 6-47цс16)

Самочинно побудований або реконструйований об'єкт нерухомого майна не може бути поділений (виділений) між співвласниками (Постанова ВСУ у справі № 6-130цс13 від 4 грудня 2013 року)

Без дозволу банку подружжя Не може поділити іпотечне майно навіть шляхом мирової угоди затвердженої судом (ВСУ від 16 листопада 2016 р. у справі №6-2513цс16)

 

                                                                                                                                    

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

23 листопада 2016 року

 

                                                   м. Київ


Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

 

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

 

Романюка Я.М.,

 

 

Сімоненко В.М.,


розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ нежитлового приміщення в натурі за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, 

в с т а н о в и л и :

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні.  

Позивачка зазначала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі із сином відповідачки – ОСОБА_3; цей шлюб розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2010 року.

Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 квітня 2013 року в порядку поділу спільного майна подружжя визнав за ОСОБА_3 право власності на S_1 частину нежитлового приміщення № 41 площею 527,3 кв. м у жилому будинку АДРЕСА_1, яке було зареєстровано за позивачкою.

У натурі приміщення не поділено.

Посилаючись на зазначене, а також на ті обставини, що ОСОБА_3  подарував належну йому частку своїй матері ОСОБА_2; спірним приміщенням фактично користується позивачка та працівники, які працюють у неї за трудовим договором; це приміщення вона утримує особисто за власні кошти; згодна відшкодувати ОСОБА_2 вартість S_1 частини спірного приміщення відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), – позивачка просила припинити право власності  ОСОБА_2 на частку у спільному майні, оскільки користуватись ним неможливо, річ є неподільною, та таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

У серпні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ нежитлового приміщення в натурі, посилаючись на порушення її права на користування цим об’єктом нерухомості з боку        ОСОБА_1, яка використовує його для здійснення підприємницької діяльності, а також на той факт, що поділ у натурі приміщення можливий шляхом його перепланування, погодженого з управлінням містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради, головою правління об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Прогрес», створеного в цьому будинку, з урахуванням виготовленого проектною організацією варіанта конкретного поділу нежитлового приміщення.

Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 25 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: припинив право спільної часткової власності ОСОБА_2 на S_1 частину нежитлового приміщення № 41 АДРЕСА_1 загальною площею 527,3 кв. м, що належить їй на праві власності на підставі договору дарування від 25 січня 2014 року; визнав за ОСОБА_1 право власності на S_1 частину цього приміщення; стягнув на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1 млн 88 тис. 428 грн, що знаходяться на депозитному рахунку цього суду згідно з ухвалами від 11 вересня 2014 року та 9 червня 2015 року та платіжним дорученням від 23 червня 2015 року; у задоволенні зустрічного позову         ОСОБА_2 суд відмовив.       

Апеляційний суд Київської області 14 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності, відмовив; зустрічний позов ОСОБА_2 про поділ нежитлового приміщення в натурі як об’єкта права спільної часткової власності задовольнив: виділив ОСОБА_2 в натурі S_1 частину спірного нежитлового приміщення загальною площею 263,94 кв. м та визнав за нею право власності на це нерухоме майно; припинив право спільної часткової власності на нежитлове приміщення № 41 АДРЕСА_1 загальною площею 527,3 кв. м, право власності на яке зареєстроване за ОСОБА_2 (S_1 частина) та ОСОБА_1 (S_1 частина).

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 365 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, 28 січня 2015 року, 13 червня і 6 липня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року, постанов Верховного Суду України від 16 січня 2012 року, 15 травня 2013 року та 2 липня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2010 року.

Нежитлове приміщення № 41 площею 527,3 кв. м у жилому будинку АДРЕСА_1 було придбане в період шлюбу й зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Білоцерківським управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 22 січня 2008 року НОМЕР_1.

Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від                 23 квітня 2013 року в порядку поділу спільного майна подружжя визнав за ОСОБА_3 право власності на S_1 частину зазначеного приміщення.

На підставі договору дарування від 25 січня 2014 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 S_1 частину цього нежитлового приміщення.

ОСОБА_1 внесла на депозит суду суму вартості S_1 частини нежитлового приміщення, визначену висновком судової експертизи.

Відповідно до статті  365  ЦК України  право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.                     

Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1–3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Саме ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Такі ж по суті висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  28 січня 2015 року, 13 червня 2016 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від           14 березня 2016 року, копії яких надані заявницею для порівняння.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року, 15 травня 2013 року, 2 липня 2014 року, на які на обґрунтування своєї заяви посилається заявниця.

У справі, яка переглядається, установивши, що спільне володіння і користування сторонами спірним майном є неможливим; припинення права власності ОСОБА_2 на S_1 частину спірного приміщення не завдасть їй істотної шкоди як співвласнику; позивачка використовує це приміщення для здійснення підприємницької діяльності; ОСОБА_1 внесла на депозит суду суму вартості S_1 частини спірного нежитлового приміщення, визначену висновком судової експертизи, – касаційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для припинення права спільної часткової власності ОСОБА_2 на S_1 частину нежитлового приміщення; визнання за ОСОБА_1 права власності на S_1 частину цього приміщення; стягнення на користь ОСОБА_2 грошових коштів, що знаходяться на депозитному рахунку Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, а також про відсутність правових підстав для поділу нежитлового приміщення в натурі.         

Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року, 15 травня 2013 року, 2 липня 2014 року.

Порівняння ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від             28 січня 2015 року, 13 червня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2016 року із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми статті 365 ЦК України.

За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року немає.

У наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  24 грудня 2014 року та 6 липня 2016 року касаційний суд направив справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. 

Отже, порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України   

п о с т а н о в и л а :

                У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  13 липня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий                                                                                            Л.І. Охрімчук

Судді:                                                                                                                          В.І. Гуменюк

                                                                                                                                             Н.П. Лященко

                                                                                           Я.М. Романюк   

                                                                                           В.М. Сімоненко

Нет комментариев
Добавить комментарий